Українська література 10 клас 22.04.2020
Тема. Поетична спадщина П. Тичини - одна з вершин української поезії ХХ ст. Особлива поетика Тичинівського вірша: мелодика слова і музики
1. Ознайомтеся.
Поезія — жанр словесного мистецтва, який найточніше виражає національний дух та найактивніше реагує на події, що відбувалися в суспільстві. Тож не дивно, що саме поезія у 20-і роки ХХ ст. виходить на авансцену літературно-мистецького життя України. Поетична муза відтворила всі, навіть найтонші нюанси політичного й духовного піднесення, вибуху творчої енергії народу, який став на шлях будівництва нового життя та нової культури. Оскільки нова доба заговорила спочатку поетичними рядками, то саме в поезії найяскравіше відбилися всі суперечності пожовтневої епохи суспільно-політичного та художньо-естетичного характеру. Сьогодні ми ознайомимося із біографією одного з найталановитіших українських поетів, на житті і творчості якого ці суперечності позначилися найпомітніше.
2. Пригадайте. Асоціативний словниковий диктант до слова «модернізм» (напрям мистецтва, самоцінність людини, метамова, символіка, міфотворчість, розрив із традиціями…).
3. Прочитайте. Поет. Публіцист. Критик і історик літератури. Перекладач. Редактор. Видатний громадський і державний діяч. Академік. Лауреат. Міністр. Депутат. Усе це — одна людина. Та, мабуть, це ще не всі аспекти багатогранного життя і діяльності Павла Григоровича Тичини, новатора української поезії, людини надзвичайно чуйної і сердечної, винятково скромної та благородної. А ще про Тичину говорили як про поета геніального і водночас суперечливого. Його називали справжнім генієм і втраченим генієм. Наше завдання — з’ясувати причини таких суперечливих оцінок особистості письменника та усвідомити, у чому полягає трагізм його долі.
4. Перегляньте. https://www.youtube.com/watch?v=FLga_TMsAPQ
5. Опрацюйте. Напишіть конспект (стисло) за поданим матеріалом.
П. Тичина — найбільший модерніст 20-х років ХХ століття. Особлива поетика Тичинівського вірша: мелодика слова і музики. Після виходу збірки «Сонячні кларнети» про П. Тичину заговорили як про видатного митця, найбільшого модерніста 20-х років ХХ століття, бо у ній було органiчно й високомистецьки поєднано досвiд новiтнiх європейських поетичних шкiл, насамперед символiзму та iмпресiонiзму, з традиціями українського фольклору й стилями нацiонального художнього мислення. Помiтна i своєрiднiсть символiзму Тичини, який проявляється в постiйному тяжiнні до рiзноманiтних видiв «променистої», особливо згущеної в смисловому розумiннi символiки. Найвиразніше це помітно у першому вірші збірки, з центрального символу якої і народилася назва книги. У ньому викладено основи світобачення поета, його уявлення загальної картини Всесвiту. Автор розповідає нам новiтнiй поетичний мiф про Космос, точнiше, про його верховне начало, що творить музику Сонячних Кларнетiв: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Сонячнi Кларнети», а якщо i є в безмежних далях та глибинах Всесвiту якесь божество, то воно несумiсне з авторитарним гнiвом, насильством i несвободою. «Навiк я взнав, що Ти не гнiв, лиш Сонячнi Кларнети!» Як бачимо, ліричний герой збірки по-своєму розуміє Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням: Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом Галактики, які нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як «горять світи, біжать світи», чує «музичну ріку», плину у Всесвіті.
У свiтовiй поезiї перших десятирiч XX ст. важко вiднайти фiлософський символ такої яскравостi, мiсткостi й знадливої «таємничостi». Здається, це лик самої вiчно недосяжної краси i гармонiї промайнув перед нашими очима… Отже, винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Як митець-новатор, Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби.
Філософська проблематика збірки складна: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення. «Насамперед музика» — цей заклик французького поета П. Верлена активно проводився у життя в модерністській поезії кінця XIX — початку XX ст.
Теоретики і практики символізму не раз проголошували, що «поезія є внутрішня музика» і що «музика — скелет поезії». І П. Тичині вдалося зробити те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися модерністи: він знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П. Тичина досяг такого синтезу саме тому, що «озвучував» поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Основа художнього успіху П. Тичини полягає в тому, що він, опираючись на найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберігти символісти,— образну сутність слова.
Ось один із найпоказовіших прикладів такого «озвучування»: Гаї шумлять — Я слухаю. Хмарки біжать — Милуюся. Милуюся — дивуюся, Чого душі моїй Так весело. Гей, дзвін гуде — Іздалеку. Думки пряде — Над нивами. Над нивами — приливами, Купаючи мене, Мов ластівку.
Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять…» (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі… Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.
Прекрасною і довершеною за змістом і формою є поезія «Ой не крийся, природо…» (1915). Його можна віднести до жанру пейзажної лірики. Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя — то сумний, то світлий і прозорий, наче барви золотої осені. У метафоричному образі «сміялося сонце у тузі» вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача,— у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу, у тому, що носить назву вітаїзм.
Неважко помітити, що центральним, найактивнішим подразником у поезії, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слова, що означають певне музичне чи звукове поняття,— арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта, наприклад: Горять світи, біжать світи Музичною рікою. ………Горить — тремтить ріка, як музика. …………………………Арфами, арфами — Золотими, голосними обізвалися гаї… …Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру. ……………………… Подивилась ясно — заспівали скрипки!
Оригінальним у творчості поета є прийом характеризувати звук. Поет широко користувався методом передати словом своє сприйняття звуку: «сонячні кларнети», «арфами, арфами золотими», «сміх буде, плач буде перламутровий», «в чорному акорді», «синє брязкання кадил», «зелений гімн». Характер усіх цих тропів є виразно синтетичним. П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики: Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись дзвони… Або: Танцюють звуки на дзвіниці, І плаче дзвін.
Відповідь на питання, у чому полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини, слід шукати в природі людського обдаровання. Талант П. Тичини, у якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезичноасоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова — явище рідкісне.
У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації. Крім того, музикальний талант П. Тичини — талант розвинений. Підхід автора «Сонячних кларнетів» до музики — це підхід не амтора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху. У віршах поета поєдналися Музика, Поезія і Живопис. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою.
6. Домашнє завдання: конспект.
Тема. Поетична спадщина П. Тичини - одна з вершин української поезії ХХ ст. Особлива поетика Тичинівського вірша: мелодика слова і музики
1. Ознайомтеся.
Поезія — жанр словесного мистецтва, який найточніше виражає національний дух та найактивніше реагує на події, що відбувалися в суспільстві. Тож не дивно, що саме поезія у 20-і роки ХХ ст. виходить на авансцену літературно-мистецького життя України. Поетична муза відтворила всі, навіть найтонші нюанси політичного й духовного піднесення, вибуху творчої енергії народу, який став на шлях будівництва нового життя та нової культури. Оскільки нова доба заговорила спочатку поетичними рядками, то саме в поезії найяскравіше відбилися всі суперечності пожовтневої епохи суспільно-політичного та художньо-естетичного характеру. Сьогодні ми ознайомимося із біографією одного з найталановитіших українських поетів, на житті і творчості якого ці суперечності позначилися найпомітніше.
2. Пригадайте. Асоціативний словниковий диктант до слова «модернізм» (напрям мистецтва, самоцінність людини, метамова, символіка, міфотворчість, розрив із традиціями…).
3. Прочитайте. Поет. Публіцист. Критик і історик літератури. Перекладач. Редактор. Видатний громадський і державний діяч. Академік. Лауреат. Міністр. Депутат. Усе це — одна людина. Та, мабуть, це ще не всі аспекти багатогранного життя і діяльності Павла Григоровича Тичини, новатора української поезії, людини надзвичайно чуйної і сердечної, винятково скромної та благородної. А ще про Тичину говорили як про поета геніального і водночас суперечливого. Його називали справжнім генієм і втраченим генієм. Наше завдання — з’ясувати причини таких суперечливих оцінок особистості письменника та усвідомити, у чому полягає трагізм його долі.
4. Перегляньте. https://www.youtube.com/watch?v=FLga_TMsAPQ
5. Опрацюйте. Напишіть конспект (стисло) за поданим матеріалом.
П. Тичина — найбільший модерніст 20-х років ХХ століття. Особлива поетика Тичинівського вірша: мелодика слова і музики. Після виходу збірки «Сонячні кларнети» про П. Тичину заговорили як про видатного митця, найбільшого модерніста 20-х років ХХ століття, бо у ній було органiчно й високомистецьки поєднано досвiд новiтнiх європейських поетичних шкiл, насамперед символiзму та iмпресiонiзму, з традиціями українського фольклору й стилями нацiонального художнього мислення. Помiтна i своєрiднiсть символiзму Тичини, який проявляється в постiйному тяжiнні до рiзноманiтних видiв «променистої», особливо згущеної в смисловому розумiннi символiки. Найвиразніше це помітно у першому вірші збірки, з центрального символу якої і народилася назва книги. У ньому викладено основи світобачення поета, його уявлення загальної картини Всесвiту. Автор розповідає нам новiтнiй поетичний мiф про Космос, точнiше, про його верховне начало, що творить музику Сонячних Кларнетiв: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Сонячнi Кларнети», а якщо i є в безмежних далях та глибинах Всесвiту якесь божество, то воно несумiсне з авторитарним гнiвом, насильством i несвободою. «Навiк я взнав, що Ти не гнiв, лиш Сонячнi Кларнети!» Як бачимо, ліричний герой збірки по-своєму розуміє Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням: Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом Галактики, які нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як «горять світи, біжать світи», чує «музичну ріку», плину у Всесвіті.
У свiтовiй поезiї перших десятирiч XX ст. важко вiднайти фiлософський символ такої яскравостi, мiсткостi й знадливої «таємничостi». Здається, це лик самої вiчно недосяжної краси i гармонiї промайнув перед нашими очима… Отже, винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою. Як митець-новатор, Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби.
Філософська проблематика збірки складна: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення. «Насамперед музика» — цей заклик французького поета П. Верлена активно проводився у життя в модерністській поезії кінця XIX — початку XX ст.
Теоретики і практики символізму не раз проголошували, що «поезія є внутрішня музика» і що «музика — скелет поезії». І П. Тичині вдалося зробити те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися модерністи: він знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П. Тичина досяг такого синтезу саме тому, що «озвучував» поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Основа художнього успіху П. Тичини полягає в тому, що він, опираючись на найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберігти символісти,— образну сутність слова.
Ось один із найпоказовіших прикладів такого «озвучування»: Гаї шумлять — Я слухаю. Хмарки біжать — Милуюся. Милуюся — дивуюся, Чого душі моїй Так весело. Гей, дзвін гуде — Іздалеку. Думки пряде — Над нивами. Над нивами — приливами, Купаючи мене, Мов ластівку.
Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять…» (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі… Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу. Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»), метафори («думки пряде», «мріє гай»), епітети («шепіт трав голублячий»). У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.
Прекрасною і довершеною за змістом і формою є поезія «Ой не крийся, природо…» (1915). Його можна віднести до жанру пейзажної лірики. Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя — то сумний, то світлий і прозорий, наче барви золотої осені. У метафоричному образі «сміялося сонце у тузі» вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача,— у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу, у тому, що носить назву вітаїзм.
Неважко помітити, що центральним, найактивнішим подразником у поезії, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слова, що означають певне музичне чи звукове поняття,— арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта, наприклад: Горять світи, біжать світи Музичною рікою. ………Горить — тремтить ріка, як музика. …………………………Арфами, арфами — Золотими, голосними обізвалися гаї… …Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру. ……………………… Подивилась ясно — заспівали скрипки!
Оригінальним у творчості поета є прийом характеризувати звук. Поет широко користувався методом передати словом своє сприйняття звуку: «сонячні кларнети», «арфами, арфами золотими», «сміх буде, плач буде перламутровий», «в чорному акорді», «синє брязкання кадил», «зелений гімн». Характер усіх цих тропів є виразно синтетичним. П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики: Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись дзвони… Або: Танцюють звуки на дзвіниці, І плаче дзвін.
Відповідь на питання, у чому полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини, слід шукати в природі людського обдаровання. Талант П. Тичини, у якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезичноасоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова — явище рідкісне.
У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації. Крім того, музикальний талант П. Тичини — талант розвинений. Підхід автора «Сонячних кларнетів» до музики — це підхід не амтора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху. У віршах поета поєдналися Музика, Поезія і Живопис. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою.
6. Домашнє завдання: конспект.
Коментарі
Дописати коментар