Українська література   5 клас    08.05.2020


Тема. Література рідного краю. Оповідання К. Тесленка і М. Лісовської "Нічні сторожі"


1. Ознайомтеся.
«Кожна птиця має свій голос, посвоєму любий, по-своєму до місця: один на березі моря, другий в степу, третій в садах вишневих за серце бере… А вслухайтесь в їхній спів…Кожний голос життя славить…Свій голос шанувати треба». К. Тесленко ?
 Чи любите ви собак?
 Чому собака вважається другом людини? 
Які твори про собак ви читали? 

Кость Тесленко (1917–1988) Тесленко Костянтин Макарович народився 22 травня 1917 р. в м. Мачусі Полтавської області в сім’ї вчителя. Закінчив Харківський університет (1946). Працював учителем української мови і літератури в школі, відповідальним секретарем журналу «Донбас».

  Лісовська (Тесленко) Марія Павлівна народилася 28 серпня 1922 р. в с. Лиски Прилуцького району Чернігівської області в сім’ї вчителів. Закінчила філологічний факультет Харківського університету (1946)/ Працювала вчителем української мови й літератури в Донецьку. 
Марією Павлівною Лісовською та Костянтином Макаровичем Тесленком у співавторстві було видано такі збірочки повістей: «Богучари» (1982), «Відлуння серця» (оповідання) (1972), «Знайдені крила» (повісті й оповідання, 1962), повість «Крізь громовную» (1961), повість «На морі слідів не лишається» (1960), оповідання та етюди «Незгасимі зоряниці» (1978), повісті «Різноцвіття. День починається з ночі», «Гілка полину» (1966),  оповідання «Скільки житиму – любитиму» (1959). Цікавим для дітей є їхнє оповідання «Нічні сторожі».

                            Нічні сторожі 
Жук – рослий красивий пес. Весь смолисто-чорний, і лиш на грудях вибілюється схожа на чималого метелика світла пляма. Жук – звичайнісінький дворовий пес, напрочуд лагідний, миролюбний удень і небезпечний для незваних гостей уночі. За це і називали його – «Нічний сторож». А сторожувати, власне, і не було чого ні вдень, ні вночі. Лиш коли господарі придбали «Жигулі», до його незначних, дрібних обов'язків додався солідніший – охороняти хлівець, переобладнаний під гараж. Справжнього гаража господар ставити не збирався, бо чекав нової квартири. Жук чесно і надійно пильнував доручений об'єкт, а коли «Жигулі» довго були у від'їзді, явно непокоївся. «Свою» машину він міг би вирізнити з-поміж сотень інших цієї ж марки. Голос «свого» клаксона дочув би серед грозової гуркотняви. А от їздити в машині Жук не любив, а може, боявся. Скоріше ж всього – не хотів розлучатись з домівкою. Він бус рідкісним домосідом. Його ніколи не саджали на ланцюг, але кожної миті вдень і вночі варто було гукнути – і він тут як тут. Господарі любили Жука і дорожили надійним псом. А між тим наближалась неминуча розлука. Незабаром господарі мали переїжджати у новий висотний дім, бо ці старі халупчини віджили свій вік і були приречені на злом. А Жук?.. Як же з ним? Не будеш же тримати дворового пса у квартирі на дев'ятому поверсі. Та й сам він не вживе там – занидіє в чотирьох стінах. Не хатньої ж породи... Віддати б комусь, але де знайти охочого... У якийсь незбагненний спосіб людська тривога передалась Жукові. Він ніби занедужав. Цілими днями незрушно лежав у своїй будці і сумно стежив за приготуваннями до переїзду. І ось чорний день для Жука прийшов. Як тільки з двору виїхала вантажна машина з хатніми речами, Жук неждано десь зник. Діти відразу помітили його відсутність, кинулись шукати, гукали щосили, а він причаївся біля гаража, під колодами, і беззвучно тужив. Коли ж двір спорожнів, обезлюднів, Жук вибрався із своєї схованки і закляк. Тиша. Пустка. Лиш на погрібнику безбоязно кублились у пересохлій землі зледащілі від спеки горобці та на паркані, глумливо щурячись, сидів сусідський кіт. Жук задер до неба примерхлий писок і розпачливо завив. У тому витті було все: і невтішність, і відчай, і затаєна властива усьому живому надія, що всяке горе минуще. Та ішли дні, а ніщо не мінялось на краще. Жук охляв, але не тікав із двору. Чорна кудлата шерсть не то припала курявою, не то посивіла. Нагрудний білий метелик став мертвотно рудим. Почервонілі очі сльозились. Ніщо не обходило, не лякало його. Навіть голод не доймав. І все ж невтішне горе почало втрачати свою силу. Якось на світанку Жук заснув здоровим, міцним сном, і йому вперше за останні дні приснились смачні костомахи з рештками м'яса. Теплі, запашисті, з росинками незастиглого жиру. На жаль, вони були за щільним парканом у чужім дворі, і до них ні дотягнутись, ні проломитись. Від нестерпного голоду нило, стискалось все нутро. Жук заскавулів і пробудився. Ласощі зникли, а відчуття голоду лишилось і гнало на пошуки хоч якогось харчу. В якомусь отупінні він без жалю залишив опустілий двір і, не озираючись, подався на вулицю. Звідусюди до нього доносились манливі запахи, але, на жаль, тільки запахи – ніщо поживне не потрапляло на очі. Вже вечоріло, коли Жук забрів на якесь пустирище. Приліг у бур'янах перепочити. Тут можна б і заночувати: адже поспішати нікуди, повертатись нема до чого. Нараз звідкись з-за пустирища запахло димком. Справжнім димком як від людського житла. Жук тоскно заскімлив до скибки молодика, підвівся, навпрошки поплівся бур'янами. Його перепинив високий дощаний паркан. Пробирався вздовж нього. Десь же мусить бути йому кінець або хоча б дірка. Незабаром надибав вузький пролом. Протиснув туди своє худе тіло. З острахом озирнувся довкола. Неподалік чорніли проймами безрамних вікон стіни недобудованої споруди. Поруч височів кран. Його завислий на тлі неба гак, здавалось, намагався зачепити заблуклого поміж хмарок молодика. Тут і там громадились стоси дощок, цегли, кучугури піску. За тим усім стояли якісь хатки на колесах, а біля них курилось вогнище. Від нього і несло димком і спокусливим запахом смачного варива. Жука невтримно тягло до вогнища. Він нечутно прокрався до одної з хаток, заліг біля колеса. Тепер йому видно було і багаття, і людину біля нього. То був сторож. Нічний сторож, що пильнував будівельний майданчик. Він сидів на куцім окоренку і знічев'я розважав себе старечим співом. Ніщо не страхало пса. І він поповз до людини. Повз і тремтів від непевності і, може, сподіваного харчу. За два кроки зупинився, стиха заскавулів. Сторож нашорошено озирнувся, вгледів безпорадно розпластаного пса, миролюбно озвався: – Ну, іди вже, іди ближче. Не бійся мене. Іди ж-но... Жук звівся на ноги, довірливо підступив до старого, підставив голову під дідову руку і аж зажмурився від давно незнаної ласки. – Що ж привело тебе, бідолахо, до мене? – роздумливо загомонів сторож. – Може, вигнали, що не породистий? Або прошкодився чим, може? Яка біда змусила тебе навіть перед таким дрібним начальством, як я, повзати на череві?.. Ну, ну, не скавули – в житті всяке трапляється. По собі знаю... Старий був трохи напідпитку, до того ж нічна нудьга спонукала його до балакучості. Він підкинув у багаття цурпалля, зняв з гарячої цеглини казанок з варивом, налив у чималу бляшанку з-під консервів, накришив туди хліба, дав трохи остинути, поставив перед нічним гостем. Жук без остороги накинувся на харч. Від голоду забув про хазяїнову науку – не брати нічого їстівного з чужих рук. Остороги та погрози діють на ситого, а голодному боятись нема чого. – Їж, дружище, їж, - заохочував сторож. – Бачу, що ти до мене забився не на одну ніч. Ну що ж, я радий тобі. Помічником будеш. Воно хоч сторожування і не яка там робота, а все ж удвох веселіше... Пес жадібно хлебтав, а старий співчутливо дивився на нього і подружньому гомонів. – Я, бачиш, у сторожі потрапив, можна сказати, теж випадково... А може, й не випадково. Це як дивитись, – роздумував уголос. – Так воно уже складалось усе одне до одного. Замолоду, до війни, я був муляром. Хорошим муляром – першого класу. Мені довіряли класти навіть заводські димарі, а то неабияка робота. Одним словом, годували мене руки, і справ-но годували до війни... Ну а потім, як бачиш... – Старий виставив наперед праву руку, а лівої не було, був лише у провислому рукаві невеликий оцупок – приплічна кукса. – Ліва, бач, відвоювалась назавсігди. Повернувся я додому, як про вас кажуть, безхвостим: ні тобі дать, ні собі взять. Ну і подався у сторожі. Тепер мої сини мулярують, а я сторожую їхній труд. Що не кажи, а теж робота... Жук уже поїв і тепер зовсім довірливо, навіть ніби аж заохочувально дивився на балакучого опікуна, з яким його звела доля. Старий витяг з нагрудної кишені цигарку, взяв з багаття надгорілу тріску, наче від свічки, припалив. Невеличкий жовтуватий вогник на мить висвітлив вузлуватий скісний рубець через усю щоку, прищулені очі, рясні зморшки на чолі. – Як же мені тебе звати? – пахнувши димом, звернувся до пса. – Не інакше, мабуть, як Жуком – чорний же. Так? Жук ти?.. – Пес радісно заблищав очима, потягся до сторожа, лизнув по лиці. - Ну, ну, вважай познайомились, – без гніву сказав старий. – Тільки нема чого дуже радіти: біля мене жиру не нагуляєш і особливої шани не заживеш... То колись ми, сторожі, були у ціні. Ходить, бувало, по селу чи побіля якихось складів такий собі хирлявий дідисько або ж безногий служивий, будоражить всеньку ніч своїм калаталом, спати нікому не дає, а його хвалять за те, цінують. Та й вашим гавкучим братом дорожили... За парканом до студентського гуртожитку пройшов гомінливий гурт молоді. Говорили голосно, не по-нашому. А сміялись – як свої. Сміються і плачуть повсюди однаково. Жук, зачувши гомін, відразу схопився, кинувся до паркана, заповзято прийнявся відробляти харч. - Облиш, Жуче! Ходи сюди! – гукнув старий. – То студенти, та ще й не наші - наїжджі. Всякі там є, а найбільше чорних. Ось ти завтра побачиш. То аж із Африки забились сюди. Приїхали по науку до нас. Наші птахи до них літають зимувати, а вони, бач, до нас учитись, як жить. Виходить, у всякого свій вирій... На них, Жуче, не гавкай: вони тут нічого не зачеплять... Старий підвівся з окоренка, зайшов у затінок, постояв якусь мить. Потім довго морочився з ґудзиками. 52 – Ото, бач, яка чортяча робота, – сердився. – Бодай тому клятому Гітлеру і на тім світі моя рука муляла... Вони удвох обійшли довкола ще сліпих стін майбутньої студентської їдальні. Старий для годиться кілька разів сюркнув у свистульку. – Оце, Жуче, й усього нашого діла, коли хочеш знати. Головне – щоб усе лежало чи там стояло на тім місці, де його полишили робочі. А каміняччя оце нікому, скажу я тобі, не потрібне. Атож, охочих будуватись самотужки усе меншає. Кожне тепер виглядає державної хати... А ще, скажу я тобі, і злодії, від яких ми з тобою годні б устерегти, переводяться. На тих же, які промишляють серед білого дня і тягнуть не по цеглині чи по відру цементу, а готівкою, існує інша, надійніша від нас сторожа. І все ж без нас теж доки що не обійтись... Говірливого старого перепинила несподівана злива оглушливої музики і горластої пісні. То з якогось вікна студентського гуртожитку, десь аж з-під неба, на всю силу загриміла радіола. Жук підхопився, з ляку зайшовся гавкотом. – Облиш! Чуєш, облиш! – напоумляв сторож свого приблудного помічника. – Звикай. Коли при мені лишишся, тут чортзна-чого наслухаєшся. Тут бувають такі горласті пісеньки, що їх ні перегавкаєш, ні перевиєш. – Дід дістав з кишені флягу, затиснув між колін, відкрутив закривку, пригубив, загомонів охотніше: – Так ото я кажу, що без нас з тобою доки що не обійтись. Тож не вішай, дружище, голову. Хай наша робота і не примітна, а все ж робота. Тільки не треба попусту гавкати... Жук зажмурив очі, відвернувся, наче не хотів слухати того докору. Сторож усміхнувся, вибачливо сказав: – Ти не ображайся, не думай, що я зневажаю таких, як ти. Чого б то я мав зневажати. Ваш брат, простий дворняга, для ось такої надвірної служби незамінимий. Не те, що оті хатні дармоїди, яких щоранку заспані молодички виводять оправлятись на он те пустирище. То, як на мене, – породисті паскудники. А їм ще дають притулок у людських житлах, водяться з ними на вулицях, влаштовують їм собачі побачення, щоб не перевівся їхній ледачий рід. Тьху! – сплюнув сторож і змовк. Небо на сході починало світлішати. Коротка літня ніч кінчалась. Зачинався новий день. У пригаслім багатті жариння бралось білим попелом. Жук спав. А старий нічний сторож дивився очима колишнього муляра на зарожевілі стіни недовершеної будови і подумки клав і клав цеглину до цеглини... Раптом у світанковій тиші Жук розчув далекий, але неповторно знайомий звук – голос клаксона «його» машини! Жук шарпнувся, з розпачливим радісним скімленням кинувся на паркан, та не зміг здолати мало не двохметрову перепону. – І ти, бачу, маєш, що згадати, – розуміюче сказав сторож. – Пам'ять воно штука живуча. Тільки, на жаль, ніщо з минулого не повертається назад. Ні добре, ні зле. Тож нема чого надаремно скімлити...  Жук повернувся до багаття, скрутився бубликом, зажмурився. Але не спав. Все ще чуйно дослухався. 

2. Усно дайте відповіді на питання. 

1. Чому автори назвали оповідання «Нічні сторожі»?
2. Зачитайте опис пса Жука. Чому пса назвали нічним сторожем?
3. Що входило в обов’язок собаки? 
4. Як Жук пильнував доручений об'єкт? 
5. Чому пса не саджали на ланцюг?
6. Як ставилися господарі до пса Жука? 
7. Чому наближалася неминуча розлука? 
8. Що тривожило хазяїв пса Жука? Як відчув тривогу Жук? 
9. Що робив пес Жук, коли настав день від’їзду хазяїв? 10.Зачитайте уривок із оповідань, де описується стан Жука після від’їзду хазяїв. Які відчуття собаки? 
11.Чи засуджує автор хазяїв Жука? За що? 
12. Що наснилося псові? 
13.Чому Жук забрів на якесь пустирище? 
14.Звідки несло димком, який зацікавив собаку? 
15.Чому пса не страхав нічний сторож? 
16.Як поставився до пса дідусь-сторож? 
17.Чому Жук накинувся на харчі? 
18.Якою була доля старого сторожа? Чому у старого дідуся не було лівої руки? 
19.Як старий назвав пса і чому? 
20.У чому полягала робота нічного сторожа? 
21.Чим докоряв дідусь псові? 
22.Як ставився до хатніх собак старий дідусь?
23.Про що мріяв дідусь-сторож? 
24.Чому вранці Жук кинувся на паркан? Чому потім йому не спалось? 
25.Як ви розумієте слова дідуся-сторожа: «Пам’ять – воно штука живуча. Тільки, на жаль, ніщо з минулого не повертається назад. Ні добре, ні зле...»? 
26.Як ви ставитесь до собак?
27.Хто уособлює в оповідання добро, а хто – зло? 

За бажанням. СПРОБУЙ, ЧИ КРЕАТИВНИЙ ТИ! Склади усно твір-мініатюру на тему «Зображення внутрішніх переживань залишеного господарями напризволяще пса за оповіданням М.П. Лісовської та К.М. Тесленка «Нічні сторожі».

3. Домашнє завдання: читати оповідання К. Тесленка і     М. Лісовської "Нічні сторожі".